Сьогодні вашій увазі пропонується друга частина розповідей про мандрівку. Нагадаємо, в першій я зустрів терористів з ОРДЛО, мало не зіткнувся з Лукашенком в Білорусі, поїв картоплі і перетнув кордон Білорусі та України.
Україна
У Чернігові я був перший раз в житті і майже відразу мене наздогнала декомунізація. Щоб обміняти гроші я зайшов в банк на вулиці Щорса. А, судячи по чеку, вийшов з банку на... вулицю Івана Мазепи. Виявилося, офіційно назву вулиці змінили, а ось таблички поки залишили. Що, звичайно, для туриста складно.
Чернігів мені запам'ятався великою кількістю несимпатичних мені голубів, симпатичних парків і фонтанів, але після Білорусі вразив своєю недоглянутістю.
Один з головних підземних переходів у місті, який веде до Червоної площі, практично позбавлений сходинок. Як свідчить оголошення, ремонт тут повинен був початися ще в другому кварталі 2016 року. Але до сходів не дісталися, хоча парк "100 метрівку", що поруч, вже ремонтують…
До речі, на самій Червоній площі стоїть мобільна бібліотека, ось тільки вона, судячи з оголошення "тимчасово не працює у зв'язку з реконструкцією сайту". Правда, можливо, причина криється в іншому: мужик, який красується на цій бібліотеці, програв вибори. Навіщо тепер вкладати в населення?.. Вибори пройшли.
З пам'ятників в Чернігові здивувала табличка, яка повідомляла що на цьому місці розташовувався готель, де зупинялися Тарас Шевченко і російський поет Пушкін, і пам'ятник воїнам-афганцям: на колесі воїн висить вниз головою. А на його ногах сидять голуби (втім, птахи живі і композиція непостійна).
У Чернігові мені розповіли, що є тут і зарплати 1700 гривень, хоча, судячи по автомобілях, є й люди з більш високим доходом. Не дарма тут розташований "Золотий пляж".
Але, на пляж ходити можуть всі, а недавно його навіть обладнали майданчиками для пляжного волейболу.
Головної мети проект досяг саме в Чернігові - 24 липня я прокинувся в цьому місті, постарівши на рік, а, значить, свій 26 день народження я зустрів в Україні. Відзначив день народження прогулянкою по місту і походом в кіно з прекрасною супутницею - не пафосний, але далеко не найгірший день народження.
Проте мандрівки був далеко не кінець. У вівторок автобус віз мене в столицю - місто Київ.
Столиця зустріла спекою і... "православним хресним ходом" авторства РПЦ (УПЦ) МП, який якраз до середи дійшов до Києва. Незважаючи на те що з 2012 року я не вважаю себе прихожанином РПЦ, і раз на рік намагаюся їздити в єдину в Росії церкву УПЦ КП в місто Ногінськ (недавно єпархію позбавили старого будинку, та й з нового збираються виселити), пропустити розрекламоване шоу я не міг. Тож ми з другом спробували потрапити на "ходу".
Хоча по телевізору колеги повідомляли, що на вході будуть перевіряти документи і громадян інших держав не пустять, ми з Хрещатика увійшли на обгороджену територію спокійно, навіть сумки у нас дивитися не стали. Народу на горі виявилося трохи і, що здивувало, більшість з тих хто зустрівся, говорили українською...
У Михайлівського собору нам довелося вийти за огорожі і знову зайти у фунікулера. І тут уже народу було менше, а перевіряли ретельніше. У глибокій кишені сумки навіть знайшли презервативи і висловили повагу за те що захищаюся.
За дні в Києві я встиг скупатися в Дніпрі, сходити вночі через ліс і цвинтар в районі станції Лісова на озеро, і... відвідати приймальню Верховної Ради, кабінет міністрів і міністерство молоді та спорту.
Незважаючи на те, що за офіційними даними, в 2010 році 1,93 мільйона громадян Росії в якості своєї національності вказали "українець" і наша російська діаспора найбільша в світі, в Росії, тим більше зараз, ми якщо і потрібні, то як об'єкт для уваги спецслужб . Типовий українець з України про те, що в Росії є українці, як правило, теж не знає. Не чути і щоб український уряд про нас згадував. У Верховній Раді є ціла міжфракційна група «Світове українство», яке очолює депутат Іван Крулько. Але, і тут, якщо судити з офіційних заяв, група працює з українцями ЄС, оминаючи українців Росії.
Можливо, своїми зверненнями я трохи нагадав владі про те, що українці в Росії існують і наше життя не так вже райдужно. Втім, судячи з ажіотажу, який викликав мій російський паспорт в приймальні Ради, громадяни Росії до них заходять не часто. А розмовляють українською ще рідше.
Але, крім нагадування про українців Росії, мої звернення, звичайно, стосувалися ситуації в так званих "Світовому конгресі українців" та "Світовому конгресі українських молодіжний об'єднань". Про цю ситуацію я неодноразово писав.
Втім, з відповідями на публічні звернення мені поки не дуже щастить. "Світовий конгрес українців", який, за українським законодавством, повинен був мені відповісти протягом місяця, відповідав цілих 7 місяців і 6 днів, відповіді від російського депутата я чекаю з квітня. Що, до речі, ще раз підкреслює схожість української офіційної діаспори та російської політики, яке я вперше зазначив, коли в Одесі від учасників форуму тікав так званий "президент СКУМО" Мирослав Гочак. Подивимося, як з дотриманням законів у українських міністерств і депутатів. У міністерстві молоді та спорту обіцяли дати відповідь 11 серпня, тобто вже завтра.
Останнім українським пунктом у мандрівці стало місто Західної Слобожанщини, особливе для мене місто – Харків.
Харків став першим українським містом, який я відвідав. У 2012 році ми з моїми одногрупницями місяць вчилися тут за обміном в ХНУ ім. Каразіна. Тож цей приїзд до Харкова я присвятив спогадам - дійшов до університету де навчався, до гуртожитку, де ми жили. У ньому тоді жили лише студенти з країн СНД і Африки і мої одногрупниці були єдиними дівчатами на весь гуртожиток! Але в цей раз, не встиг я підійти, як з гуртожитку назустріч вийшла красива чорношкіра дівчина. Вочевидь, дещо все-таки змінюється…
Не змінюється правда кількість російської мови в мовленні харків'ян. Якщо Київ в цей раз здивував якраз тим, що я майже всюди чув українську, то в Харкові як оголошення, так і розмови, в більшій мірі, були не державною мовою. Тільки в одному з ресторанів швидкого харчування мені весь-таки відповіли українською...
Згадав і ще одну історію. Тоді в 2012 я вирішив відправити додому сестрі листівку, привітати її з 14 днем народження. Зараз сестрі 18 5. Листівка все йде. Чи прийде колись до адресата? ..
Харків весь перекопаний, але кількість військових на вулицях уже не кидається в очі так, як два і навіть рік тому. Зате в очі кидається порожнина стадіону "Металіст". Хоча клубний магазин ще працює, відомий колектив в чемпіонаті України вже не грає, а сама арена, на якій не так давно проходили матчі Євро-2012, особливо в спеку, складає враження вбитого мамонта. Сумне враження.
З не самими веселими думками я сідав в автобус, який повинен був відвезти мене із Західної Слобожанщини в Східну - до Воронежа. Як виявилося, це була найважча частина подорожі.
На кордоні ми простояли 7 годин. Хоча особливих претензій, по меньш, до нашого автобуса і його пасажирів, ані в українських, ані в російських прикордонників не було. Просто черга – ми були восьмим автобусом на кордоні. На щастя, вночі на вулиці було свіжо, до не щастя, виходити туди було проблематично, а в автобусі було дуже душно. Пот всю ніч тек з мене річками, спати було неможливо, а кінця кордону не було видно.
Автобус був російським, а вели його два близнюка. Які, як з'ясувалося з їх розмови з дамою, яка приєдналася до нас десь між Україною і Росією, до іноземців ставляться вкрай скептично і, крім рейсів до Харкова, їздять в ОРДЛО.
Хотілося б вірити що в жарт, але коли на кордоні наші водії побачили машину з номерами Австрії, вони стали обговорювати що занадто там добре живуть люди, і потрібно б "повторити як діди"... Ніч ставала ще більш запеклою.
Після того як пройшли російський кордон і вийшли з пункту контролю, мене вразили переповнені сміттєві контейнери і сміття, яке лежало скрізь. Розумію, що 7 автобусів. Але в Білорусі, пам'ять про яку ще була свіжа, уявити таке було складно.
P.S. Позавчора, в першій частині своєї розповіді, я порівнював зупинки у Гусь-Хрустальному і Костюковичах. Так ось, в Гусь-Хрустальному сьогодні зупинку знесли. Хоча ще тиждень тому, коли я її фотографував, її фарбували. Вочевидь, цільове витрачання бюджетних коштів...
У заключній частині розповіді про подорож проекту #26вУкраїні читайте про те, як ми розмовляли в Воронежі українською, поході на занедбаний міст та поїздці в місцеву "Рубльовку". Сподіваюся, вам було цікаво. Далі буде...
